sotrud.ru   1 ... 34 35 36 37 38

Розділ XIII

ДО РІДНИХ БЕРЕГІВ

В ніч на двадцять перше серпня “Піонер” проходив уздовж островів Фаннінга, що рідким ланцюгом простяглися з північного заходу на південний схід. Залишивши їх по правому борту, “Піонер” опинився перед широкими просторами океану, майже зовсім пустинними аж до Японських островів. Лише кілька самотніх острівців та загублених рифів скупо оживляли цю безмежну водну широчінь, густо усипану зате на південний захід від шляху “Піонера” незчисленними островами Маршальського, Каролінського та Бонінського архіпелагів.

Тут, у величезних, безпечних глибинах, намагаючись вигадати кілька годин у боротьбі з сонцем, що обганяло підводний човен, капітан пустив у хід всі резерви “Піонера” і довів його швидкість до дванадцяти десятих. “Піонер” нісся тепер з неймовірною для підводного плавання швидкістю. У чорних товщах вод він летів, наче розпечена комета з білим хвостом з пари. Жодна з живих істот, які попадалися йому назустріч, навіть найпрудкіші дельфіни та меч-риби не встигали звернути вбік і гинули від раптового зіткнення з розжареним до двох тисяч двохсот градусів корпусом корабля. Навіть перед величезним кашалотом, який мав нещастя опинитися на шляху, “Піонер” не вважав за потрібне ухилитися трохи вбік і проскочив крізь нього, немов гігантський вогненний меч.

На кінець третьої доби завдяки цій швидкості підводний човен виграв у часі близько п’яти годин, і його відокремлювала тепер від північного краю острова Ніппон — найбільшого серед Японських островів — віддаль всього лише близько тисячі кілометрів.

Роботи по ліквідації недоробок уже були майже закінчені. Залишалося лише упорядкувати освітлювальну та сигналізаційну мережу в жилих приміщеннях, покрити фарбою деякі машини і перебірки, розібрати матеріали та обладнання, звалені у вихідній камері під час навантаження. Старший лейтенант відклав ці другорядні роботи на останню чергу, щоб зайнятися ними після загальних зборів, які мали відбутися цього дня ввечері.

Життя на “Піонері” входило у свою звичайну колію. Але команда нудьгувала тепер без роботи. Робота давала можливість хоч трохи, хоч би ненадовго, уривками забувати про невигойну, ниючу рану, про безутішне горе, про втрату, якої зазнала дружна сім’я, що летіла тепер до гостинних, привітних берегів Батьківщини. Глибокий сум за загиблим товаришем отруював радість повернення.


О двадцятій годині двадцять другого серпня, майже перед початком рідних вод, комісар Сьомін призначив загальні збори всієї вільної від вахти та чергувань частини команди, щоб підсумувати наукові, технічні і бойові наслідки походу — історичного, прославленого потім на весь світ походу радянського підводного човна крізь два океани.

У призначений час червоний куток почав заповнюватися людьми. Сходилися тихо, без звичайного пожвавлення. Збиралися невеликими групами, півголосом розмовляли, замовкали, заглибившись в інші думки, і знову намагалися зав’язати розмову.

Довгий вузький стіл, покритий червоним сукном, стояв посередині приміщення, але ніхто не займав навколо нього місць, І біля буфета, заставленого стравами з легкими закусками, тістечками, ласощами та пляшками вод, не було звичайного шуму, веселої штовханини, жартів і сміху.

Прийшли доповідачі: професор Лордкіпанідзе і професор Шелавін. Вони сіли за стіл і почали розбиратися в своїх конспектах та нотатках.

Нарешті з’явились капітан і комісар. За дзвоником комісара, постійного голови таких зборів, усі зайняли місця. У короткій промові комісар повідомив про завдання сьогоднішніх зборів і надав слово океанографу професору Шелавіну. Всупереч звичаєві, доповідь океанографа не внесла пожвавлення. Вона була стисла, суха й діловита. Шелавін повідомив про багато чудових відкриттів, зроблених за допомогою незвичайного підводного човна, про нові підводні хребти, про невідомі до цього часу глибоководні течії, про нові відкриття в галузі розподілу солей, газів і температур у різних зонах та глибинах океану, про результати магнітних і гравіометричних вимірів, про процеси й закони льодоутворення в Антарктиці, про перший в історії науки випадок спостереження навіч підводного вулканічного виверження. Всі ці спостереження, за словами Шелавіна, відкривають нову блискучу сторінку в історії океанографії і підносять авторитет і значення радянської науки на недосяжну височінь.

Зоолог, виступивши, вслід за Шелавіним, не міг відразу почати свою доповідь. Він насилу зібрався з думками, збивався, повторювався і лише в середині доповіді вирівнявся, поступово захопився і з звичною пристрастю заговорив про успіхи, досягнуті в цьому небувалому поході в галузях його улюбленої науки. Він говорив про численні заново відкриті види, роди, родини і навіть класи тваринного світу океанів, про життя, будову, живлення глибоководної та придонної фауни; про надзвичайне значення відкриття плезіозаврів — залишків тваринного світу далеких геологічних епох, що живуть досі в глибинах океану; про чудове відкриття нового класу золотоносних молюсків, які завдяки працям Цоя перетворяться в невичерпне джерело золота для потреб Радянської країни, і про невідомих до цього часу науці гігантських крабів. Наприкінці зоолог настільки захопився, що голова повинен був кілька раз нагадати йому, що його час давно вийшов.

Останнім узяв слово капітан. Він підвів підсумки всьому, що повідомлено було до нього доповідачами за спеціальностями, але більше зупинився на людях, беззавітна праця яких, повна ентузіазму й самовідданості, зробила можливим для радянської науки досягнення всіх цих перемог. З сердечною теплотою він відзивався про професора Лордкіпанідзе, нагадавши, якою ціною і з яким риском для життя він здобув матеріали про плезіозаврів — реліктів крейдяного періоду; про професора Шелавіна, який ледве не загинув під час дослідження гірського лабіринта в Атлантиці і відкриття там кристалічного золота; про Цоя, який з непохитною стійкістю й наполегливістю працював над своєю мрією про створення морських золотовиробних молюскових фабрик. З неприхованим хвилюванням капітан перейшов потім до характеристики прекрасної, самовідданої праці й поведінки екіпажу підводного човна на протязі всього цього історичного походу. У найкритичніші моменти — під час атаки магнітних торпед в Атлантиці, у полоні гігантських льодяних гір, нарешті, під час останньої катастрофи біля Південного тропіка — ні на одну хвилину паніка не знайшла собі місця в серцях радянських людей на підводному човні. Непохитна витримка, спокій, висока дисципліна та моральна сила екіпажу роблять його предметом гордості й радості великої Батьківщини, яка зуміла виховати таких відданих синів, таких борців за її щастя, за перемогу комунізму і в межах її кордонів і далеко за ними… Навіть підла зрада одного з членів командного складу корабля не змогла зламати духу екіпажу. Ремонт і відбудова підводного човна після вибуху — це героїчна битва, яку можна поставити вище багатьох бойових битв і сутичок. Досить згадати поведінку Павлика, якому команда дала притулок у себе і за короткий строк духом мужності, стійкості і дисципліни, що панували серед неї, настільки перевиховала його, що ця звичайна раніше дитина може тепер стати прикладом хоробрості, мужності й винахідливості для багатьох і багатьох дітей нашої Батьківщини його віку і навіть старших…


Капітан зробив паузу. По обличчю його перебігла тінь, очі напівзаплющилися. Поволі, наче під тягарем величезної ваги, і з видимим зусиллям він знову почав говорити:

— Товариші!.. Я хочу згадати тепер про тяжкі втрати, яких зазнала наша дружна, міцно згуртована сім’я…

Шум відсовуваних стільців на хвилину перервав його. Усі встали і в німій тиші із схиленими обличчями слухали капітана.

— Ми втратили молодого товариша, лейтенанта Юрія Павловича Кравцова. Незважаючи на його характер, схильний захоплюватися, на відсутність достатньої витримки, що пояснюється його молодістю, все свідчило, що з нього виробився б сміливий, чесний, відданий Батьківщині командир. Досить пригадати його поведінку під час аварії в льодовому тунелі. Поранений, втрачаючи свідомість, він проте не залишив свого поста, вимагаючи зміни. Він загинув смертю хоробрих. Незважаючи на свою слабість внаслідок останнього поранення, ні на хвилину не задумуючись, він кинувся на зрадника Горєлова, щоб затримати його. І він загинув… Але своїм вчинком він дав можливість іншим своїм товаришам виконати це важливе завдання.

Помовчавши, серед тієї ж німої і сумної тиші, капітан продовжував:

— Ми втратили також нашого старшину водолазів, любимого товариша, прекрасну, чуйну людину, безмежно віддану Батьківщині — Андрія Васильовича Скворешню… Це його могутня рука в смертельно небезпечній боротьбі обеззброїла запроданця й зрадника Горєлова, це він урятував Павлика і себе з грота, заваленого Горєловим за допомогою скинутої скелі, це він три доби підряд, не знаючи ні сну, ні відпочинку, не заплющуючи очей, не розгинаючи своєї могутньої спини, працював у останні, найбільш напружені дні ремонту, запалюючи всіх своїм ентузіазмом і нелюдським завзяттям у боротьбі за врятування підводного човна… Скрізь, де загрожувала небезпека, скрізь, де вимагалося…

Зненацька з центрального поста донісся в червоний куток різкий тривалий дзвоник. Пробиваючись крізь його безперервні тривожні трелі, нерозбірливо чулися в червоному кутку якісь розпорядження вахтового командира старшого лейтенанта Богрова, що передавалися ним через репродуктор у машинний відділ.


Капітан обірвав свою промову, неспокійно прислухаючись до шуму, що виник у машинному відділі, до тривожних голосів, які долітали звідти через найближчий люк. Потім дзвін припинився. Почулося кілька глухих, гуркотливих ударів. Шум у машинному відділі продовжував наростати. Раптом шум прорізав гучний крик, за мить до нього приєдналися крики інших людей, і цей хаос звуків, що переривався окремими незрозумілими вигуками, вливався широким потоком через люк у коридор, з коридора — в червоний куток.

Шум усе наростав, наближався і нарешті, вже під самим люком, унизу, припинився.

— Що там робиться нарешті? — не витримав капітан. — Товаришу Козирєв, підіть туди і розберіться.

Не встиг Козирєв зробити і двох кроків у напрямі до виходу, як раптом Павлик, що сидів у дальньому кінці стола, обличчям до дверей і коридора, схопився, наче підкинутий, із стільця і, заціпенівши на місці, з очима, непорушно зверненими в коридор, з простягнутою вперед рукою, пронизливо закричав:

— А а а! Дивіться!.. Там!.. Там!..

Немов божевільний, він зірвався з місця, стрілою пронісся мимо всіх, підбіг до дверей і, підскочивши, повис на велетенській постаті, що переступала в цей час через поріг червоного кутка.

У дверях стояв Скворешня — блідий, з запалими щоками, з довгими розкуйовдженими вусами.

Гучне одностайне “ура” пронеслося по всьому приміщенню. Двадцять чоловік, скам’янівши на мить, не зводили широко розплющених очей з цього видіння. Потім усе змішалося і, перекидаючи стільці, відсунувши стіл, що. заважав, люди кинулися до Скворешні. Той продовжував нерухомо стояти з повислим на його грудях Павликом, спрямувавши поверх натовпу, що оточував його, запалені очі на капітана. Нарешті, легким рухом знявши з себе Павлика, відсторонюючи рукою натовп, він зробив два кроки вперед у напрямі до капітана, виструнчився і знайомим гудінням відрапортував:

— Товаришу командир, маю честь з’явитися!.. Пробачте, запізнився.


Тут його погляд зісковзнув з обличчя капітана, спрямувався кудись убік і, немов заворожений, застиг там.

— Скворешня! Це ви?! — вигукнув капітан, ледве отямлюючись і простягаючи йому обидві руки. — Звідки? Яким чином?

— З вихідної камери, товаришу командир! — з дрижанням у голосі відповів Скворешня, не зводячи палаючих очей з чогось, що було за плечима капітана, і нетерпляче переступаючи з ноги на ногу.

— З вихідної камери?! — здивовано перепитав капітан. — Що ж ви там робили?

— Спав, товаришу командир! Не пам’ятаю як, але заснув… Пробачте, товаришу командир…

Скворешня навіть подався своїм масивним корпусом уперед, мимо капітана, до якоїсь точки, куди нестримно тягло його щось.

— Що з вами, товаришу Скворешня? — звернув, нарешті, увагу на його дивну поведінку капітан. — Ви хворі?

— Пробачте, товаришу командир! — зривистим голосом пробурмотів Скворешня. — Помираю… Сам не розумію… Тільки поспав трохи… Сил немає витерпіти…

Капітан різко повернувся вслід за жадібним поглядом Скворешні: за своєю спиною, в кутку, він побачив буфет з горою закусок і батареями пляшок.

Гучний веселий регіт прокотився по червоному кутку.

— Ідіть! Ідіть! — закричав капітан. — Вибачте мені, дорогий мій! Як я зразу про це не подумав!

Він схопив Скворешню за руку і потягнув його в спокусливий куток.

Скворешня так і ліг усім своїм велетенським тілом на буфет. Могутні щелепи запрацювали, як важелі.

Юрба, збившись докупи навколо Скворешні, із захопленням стежила за цією чудовою роботою свого товариша, який немовби повернувся з небуття. Ніхто не міг утриматися, щоб любовно не поплескати велетня по плечу, по спині, не обійняти за стан, не заглянути йому з обличчя… Йому розкупорювали незліченні пляшки, наперебій підсовували повні склянки. Чулися вигуки, добродушні жарти, радісний сміх…

— Та не заважайте ж, товариші! Дайте поїсти людині!

— Адже ж він справді дуже голодний!


— Та звичайно! Трошки поспав, і трошки апетит розгулявся.

— М-гм! — ствердно мукав під загальний сміх Скворешня з набитим до краю ротом.

— А ми тебе поховали вже, Скворешня! За першим розрядом!

— М гм! — згоджувався велетень, не повертаючи голови.

Павлик підліз під руку Скворешні і не зводив з нього очей, повних любові та захоплення.

— Не давайте йому бутербродів! — закричав зоолог, пробиваючись до Скворешні з бульйоном у термосі, по який він устиг побігти в камбуз. — Після тридобового голодування це шкідливо! Ось, випийте бульйону, друже мій. Будьте розсудливі.

Скворешня різко повернувся з недоїденим бутербродом у руках. Він ледве проковтнув недожований шматок, трохи не подавившись ним, і, не зводячи переляканих очей з зоолога, врешті насилу прохрипів:

— Що? Що ви сказали, Арсене Давидовичу? Три доби?

— Авжеж, мій друже! Три доби! Сон у вас богатирський був, як і годиться…

Скворешня стояв цілком розгублений, переводячи очі з зоолога на усміхненого капітана.

— Як же це так? — бурмотів він, почервонівши. — Та не може ж бути! Що ж я… три доби відсутнім був?

Вкрай схвильований, він поклав недоїдений бутерброд на буфетний столик і повернув голову до капітана. Той продовжував усміхатися.

— Не турбуйтеся, товаришу Скворешня! Не кидайте свою корисну роботу. Все потім з’ясується… Ви не відсутнім вважалися, а… небіжчиком.

Під загальний регіт, остаточно збитий з пантелику, Скворешня повільно повернувся до буфету й ще з більшим шаленством накинувся на закуски, запиваючи їх гарячим бульйоном.

З радіорубки Плетньов посилав уже у Владивосток радісну звістку про появу Скворешні на підводному човні і прохання відмінити виліт гідроплана до острова Рапа-Нуї.



<< предыдущая страница   следующая страница >>